Раиса кириченко биография личная жизнь
Раиса Кириченко — известная певица, заслуженная артистка Украинской СССР. Она
родилась 14 октября 1943 года в сельской местности на Полтавщине в семье
обычных крестьян.
Ранние годы и юность Раисы Кириченко
По воспоминаниям певицы, семья была дружной — папа с мамой вместе пели и танцевали, и именно на их примере девушка училась пению и, как она сама говорит, добру.
Однако детство её пришлось на послевоенный период, когда и детства-то ни у кого не было, и, несмотря на тёплую семейную обстановку, жизнь складывалась трудно.
С ранних лет ей пришлось работать. Учёбу в школе Кириченко совмещала с тем,
что пасла соседскую корову, кроме этого, справлялась с домашним хозяйством, выращивала
огород.
Окончив школу, будущая певица устроилась работать в колхоз, позже — контролёром на автомобильном заводе. Единственной радостью Раисы были концерты.
Сначала она пела под гармошку отца, которую он привёз с войны, затем участвовала в школьной самодеятельности. Постепенно о ней стало известно во всех окрестностях, и девушка давала концерты в соседних сёлах. Она верила, что станет певицей, эта мечта с детства вела её за собой.
Успех и музыкальная карьера артистки
И вот в 1962 году фортуна улыбнулась будущей звезде. В селе выступал хор Кременчугского автозавода, и его руководитель обратил внимание на талантливую девушку.
Стоило ему услышать её пение, как он, не раздумывая, пригласил её стать частью музыкального коллектива. Там она познакомилась с Николаем Кириченко — будущим мужем, и эта встреча стала для обоих судьбоносной.
Вдвоём они перешли в народный хор «Ленок» в Житомире, их позвал лично
руководитель Анатолий Пашкевич. Затем перешли в Черкасский народный хор, где
Кириченко стала главной солисткой. При филармонии специально для неё были
созданы сначала вокально-инструментальный ансамбль «Калина», затем «Росава».
Вместе с хором Кириченко гастролировала по Украине, затем посетила Азию, Европу и даже Соединённые Штаты Америки и Канаду. Несмотря на разгар Холодной войны, артистка сумела завоевать сердца американцев.
Она выступала на украинском языке, но щемящие сердце песни о Родине всё равно были понятны каждому. Её даже сделали почётной гражданкой города Балтимор.
Кириченко не хотела останавливаться, и в 1980 году поступила в Харьковский институт искусств, где училась понимать суть хорового пения и чувствовать гармонию звуков.
Она была готова день и ночь учиться, работать, и её трудолюбие принесло славу, успех и награды. В 1973 году Раиса стала заслуженной артисткой, в 1979 году — народной.
Она всё так же работала с мужем Николаем, вместе они готовили программы,
записывали их с оркестром, создали несколько программ на телестудиях. О жизни и
творчестве певицы даже вышел фильм.
В Черкасском коллективе артистке стало тесно, кроме того, появились спорные
вопросы с руководством, и когда в 1987 году она получила приглашение вернуться
в Полтаву, тут же ответила на него согласием. В области она создала группу
«Чураевна» и гастролировала с ней по Полтавщине. В репертуаре преобладали
поп-шлягеры.
Диплом института Раиса получила в 1989 году. В 1994 году она начала карьеру
педагога в Полтавском музыкальном училище. Студенты любили её не только за
огромный талант и знания, но и за силу духа и доброе сердце.
Социальная деятельность певицы
Раиса Кириченко: Биография певицы
Когда Украина отделилась от СССР, Кириченко стала выступать за национальную
духовность, подчёркивала значение украинской речи. Она записала для телевидения
ряд программ, и они имели оглушительный успех среди украинцев.
В 1999 году за талант и гражданское мнение Кириченко получила орден княгини
Ольги. Также президент Украины наградил её за роль в украинской культуре и
творческую деятельность, присвоил звание героя Украины.
Не забывала певица и о своей родине. В 2002 году благодаря её помощи в родном селе была построена церковь, открыт детский сад, отреставрировано здание школы и сельский клуб. Раиса Кириченко отмечала, что этим она гордится больше, чем всеми полученными наградами.
Творческая деятельность артистки
1962—1968 гг. — солистка Полтавской, Житомирской, Херсонской филармоний.
1968—1983 гг. — солистка Черкасского народного хора.
1983—1985 гг. — солистка Черкасской филармонии.
С 1987 года — солистка Полтавской филармонии.
С 1987 года работала с собственной группой «Чураевна».
Болезнь Раисы Кириченко
Творческий путь артистки прервала болезнь. Первые проблемы начались ещё в 1990-х годах, вскоре после возвращения с гастролей в Канаде.
Она прошла длительный курс лечения в Европе, на родине ей пересадили почку. Здоровье быстро окрепло, и артистка продолжила выступления с концертами. Однако к началу 2000-х годов болезнь опять вернулась с новой силой.
Украинцы молились о её выздоровлении — проводили благотворительные концерты, делали пожертвования, но болезнь всё затягивалась, а самочувствие не улучшалось. Однако, несмотря на боли, Кириченко записала несколько новых песен, дала интервью и сольный концерт.
Раиса Кириченко: Биография певицы
9 февраля 2005 года в 62 года талантливой артистка и человека с большой буквы не стало.
Раиса Кириченко похоронена на Полтавщине, и пусть прошло уже больше 10 лет, имя её не забыто и нежно любимо всеми украинцами.
Источник
Биография
Раиса Афанасьевна Кириченко родилась в бурные военные годы 43-го на Полтавщине в селе Корещина Глобинского района Полтавской области в украшенном полотенцами доме с неповторимым и незабываемым запахом чистоты, свежей зелени, возрождения и обновления. “Семья была внушительная, – писала Раиса Кириченко, – родители, четыре брата и я… Папа с мамой жили дружно, были хорошей парой, вдвоем печалились, пели и танцевали, так что было кого послушать и научиться добру “.
Несколько лет Раиса Афанасьевна пасла летом соседскую корову, уже и в школу пошла, но и дальше помогала соседям. Зато осенью, перед учебой, покупали они ей что-то из одежды. Детство было голодным, поэтому зарабатывать Раиса Кириченко начала рано…
Но были у нее и большие радости – концерты. Сначала пела под привезенную отцом с войны трофейную гармошку, переделывала то, что слышала из грампластинок, впоследствии выступала в школьной самодеятельности. Раиса Афанасьевна верила, что непременно станет певицей, будет выступать на больших сценах. Начались концерты в соседних селах. Певица всегда за кулисами с нетерпением ждала, пока объявят: “А теперь перед вами выступит Раиса Корж”. Первой ее песней была “Вижу чудное приволье”.
Было Раисе Афанасьевне 14 лет, когда первая потеря с поминальным ужином и свечами вошла в их дом: погиб на службе в армии старший брат Саша. Кажется, это было первая в селе после войны такая беда, когда на службе погиб молодой парень. Люди уже отплакали все похоронки, начали заживать раны войны… Томилось за братом все село, похоронка напомнила и вдовам, и сиротам их недавние слезы. Потом была смерть отца, тяжелая работа в колхозе…
Но поющая душа рвалась к вершинам. И тут судьба искренне улыбнулась Раисе. Руководитель народного хора Кременчугского автомобильного завода КрАЗ Оченаш П.Ф. пригласил ее работать в коллективе. Это была первая певческая школа, первые ступеньки к славе.
Настоящая творческая работа началась после встречи с баянистом Николаем Кириченко в Полтавской филармонии, куда певица была приглашена на работу. Вскоре Николай и Раиса поженились. Позже работали в народном хоре “Ленок” (в свое время основан А. Авдиевским), которым руководил знаменитый композитор Анатолий Пашкевич. Именно песни этого гениального музыканта в исполнении Кириченко вошли в национальную песенную сокровищницу – “Степью, степью” на слова М. Негоды, “Сыну”, “Тишина и гром” на стихи В. Симоненко, “Моя Волынь”, “А мать ходит на курган” Д. Луценко.
Вскоре А. Пашкевича перевели руководителем Черкасского народного хора, и через год он пригласил Раису и Николая в Черкассы. Несмотря на скрытую неприязнь и зависть хористов, Кириченко стала ведущей солисткой. Работала, не покладая рук, получила звание заслуженной (1973), затем народной артистки Украины (1979), вместе с Николаем подготовили немало программ, которые записывала с оркестром народных инструментов радио и телевидения под руководством В. Гуцала, с эстрадно-симфоническим оркестром радио и телевидения под руководством Р. Бабича, с духовым оркестром Украины, созданным В. Охрименко. Немало программ создали на студии “Укртелефильм”, телевидении, там же были сняты первые фильмы о Раисе Афанасьевне и ее творчестве. Так в нелегкой, но радостной работе приходило признание. При Черкасской филармонии Кириченко создает сначала группу “Калина”, затем “Росава”, в которых выступает солисткой.
С Черкасским хором объездила всю Украину, Среднюю Азию. В составе различных делегаций гастролировала в Европе (Германия, Польша, Болгария), Америке, Канаде. Там поняла удивительное свойство – даже не зная языка, каждый человек любой национальности понимает ее.
Росла слава певицы, уникальный голос Раисы завоевывал мир. На концертах Черкасского хора ее сольные номера превращались в мини-концерты, ей писали увлекательные письма, ее любили.
Конечно, с такой безграничной славой певице тесно стало в коллективе, были недовольны, поэтому когда в 1987 году с ансамблем “Росава” приехала на концерты в Полтаву и получила приглашение от тогдашнего секретаря обкома партии Ф. Моргуна переехать на свою родину – не колебалась. Здесь, в Полтаве, создала ансамбль “Чураивна”, с которым за год объездила почти всю Полтавщину.
Повышая свой музыкальный уровень, училась в Харьковском институте искусств имени И. Котляревского на дирижерско-хоровом факультете, совершенствовала понимания сути природного хорового пения, чувствовала красоту звучания.
Когда Украина стала независимой, певица почувствовала необходимость воспроизвести духовность, всегда присущую украинскому народу, в искусстве, родной язык. Писала: “Нас, украинцев, в государстве большинство, мы титульная нация, поэтому и должен государственным языком быть родной. В этом отношении не должны возникать никакие вопросы. Так дано Богом. И не наша вина, что украинский часто запрещали, отбрасывали на периферию жизни”. И зазвучали на весь мир песни: “Звучи, родная речь” на слова А. Демиденко и композитора А. Семенова, “Маруся Чураивна” В. Мищенко, еще одна песня о Марусе Чурай М. Лукива и О. Морозова. С ансамблем “Чураивна” создала программу “Песни Маруси Чурай” для украинского телевидения. Эта программа имела большой успех.
Летом 2002 г. стараниями Раисы Кириченко в ее родном селе Корещина была построена церковь и отремонтирована сельская школа, которая получила статус средней (чтобы детям не приходилось ходить в старшие классы в соседнее село), открыт детский сад, отремонтирован сельский клуб. Этими преобразованиями в родном селе с ее участием певица была больше довольна, чем другими своими успехами и наградами.
Первая зарубежная поездка Раисы была в Америку (1983 г.) во времена “холодной войны”, но и тогда она сумела завоевать сердца американцев украинской песней и даже стала почетным гражданином города Балтимор. А когда звучит украинская песня – есть и Украина – считала певица. Затем были: Алжир, Тунис, Филиппины, Европа, позже трижды побывала в Канаде, полмира объехала и везде слава великой певицы сопровождала ее, покрывая цветами и почетом.
Если бы не тяжелая затяжная болезнь и преждевременная смерть, сколько хороших и всепобеждающих песен спела бы Раиса Афанасьевна своим прекрасным голосом. Вся Украина боролась за ее выздоровление, кто как мог: проводились благотворительные концерты, со всех уголков Украины перечисляли деньги на лечение гениальной певицы. После тяжелых скитаний по больницам Раиса Кириченко еще сумела записать несколько альбомов своих песен, давала интервью на радио, организовала большой сольный концерт во дворце культуры “Украина”, на котором искренне поблагодарила всех за помощь. А 9 февраля 2005 года на шестьдесят втором году жизни великая певица, великая украинка, замечательный человек и просто очаровательная женщина ушла от нас… Похоронили Р. Кириченко в Корещине на Полтавщине рядом с ее мамой. Как Раиса Афанасьевна и завещала…
Источник
09.02.2019 | 20:52
Ровно 14 лет назад умерла знаменитая украинская певица Раиса Кириченко. В годовщину смерти звезды мы подготовили материал о творчестве и личной жизни Раисы Афанасьевны.
Раиса Кириченко всю свою жизнь посвятила музыкальному творчеству и не зря была награждена званием Народной артистки УССР. Репертуар певицы был невероятно обширен и включал в себя такие бессмертные композиции, как «Я казачка твоя», «Мамина вишня» и «Пане полковнику». Со своими концертами Кириченко объездила не только всю территорию Советского союза, а и множество других стран. Жизнь артистки оборвалась в феврале 2005 года, хотя Раиса Афанасьевна строила грандиозные планы и собиралась еще долго радовать публику своим творчеством, рассказывает Joinfo.com.
Детство и юность Раисы Кириченко
Будущая исполнительница начала свой жизненный путь 14 октября 1943 года в украинском селе Землянки, что находится в Полтавской области. Детство Раисы было отнюдь не беззаботным, ведь девочке с раннего возраста пришлось помогать родителям на огороде и управляться с домашним хозяйством. Несмотря на загруженность, школьница очень любила петь и мечтала о выступлениях на большой сцене.
Получив среднее образование, Раиса устроилась работать на ферму, а затем начала трудиться на Кременчугском автозаводе. Девушка с детства любила музыку, поэтому с удовольствием вошла в состав народного хора, который существовал при заводе. Красивая и талантливая солистка смогла быстро обратить на себя внимание профессиональных музыкантов.
Уже в 1962 году Кириченко получила предложение стать солисткой Полтавской филармонии. За несколько лет артистка успела поработать в Житомирской и Херсонской филармонии, ведь Раиса всегда старалась исполнять только те композиции, которые проникали прямо в душу слушателей.
Карьера знаменитости
Уже к середине 80-х годов имя Раисы Кириченко было известно на весь Советский союз, а также далеко за его пределами. Артистка постоянно работала над записью новых композиций и ездила на гастроли. Выступления исполнительницы пользовались огромным успехом в Алжире, Австралии, Тунисе, Монголии и Канаде. Особую любовь слушателей получили такие песни, как «Стежина до мами», «Мамина вишня» и «Світи нам, матінко».
В начале 1987 года при Полтавской филармонии был создан ансамбль «Чураевна», солисткой-вокалисткой которого стала Раиса Афанасьевна. За короткое время на полках магазинов появилось два музыкальных диска артистки – «Цветёт черемуха» и «Судьбы моей село». В составе ансамбля «Чураевна» Кириченко продолжала гастролировать и успешно выступать.
Коллектив быстро стал известен, ведь каждая песня Раисы Кириченко была настоящим шедевром. В 90-е годы невозможно было встретить на постсоветской территории человека, который не знал бы таких композиций, как «Козачка», «Жіноча доля» та «Пане полковнику».
Несмотря на плотный график, Кириченко находила время на обучение в Харьковском институте искусств. В 1989 году Раиса получила диплом этого ВУЗа, а через несколько лет сама начала трудиться педагогом. С 1994 года певица стала преподавательницей вокала в Полтавском музыкальном училище, где сумела завоевать уважение студентов.
Первые проблемы со здоровьем появились у Кириченко в середине 90-х годов. Тогда женщина перенесла операцию, во время которой Раисе пересадили донорскую почку. Самочувствие артистки начало постепенно улучшаться, и она продолжила выступать на большой сцене.
Личная жизнь Раисы
Личная жизнь известной певицы сложилась удачно. Еще в 1963 году она вышла замуж за Николая Кириченко, который работал баянистом. Мужчина долгие годы был верным спутником Раисы не только дома, а и на сцене – во время концертов он аккомпанировал жене. Их счастливая семейная жизнь продлилась 42 года, вплоть до смерти Раисы Афанасьевны. Детей у супругов так и не появилось.
С начала нового тысячелетия у артистки начались проблемы с сердцем. Медикаментозное лечение не приносило результатов и певица постоянно испытывала боли. 9 февраля 2005 года на 62-ом году жизни Раисы Кириченко не стало.
Раиса Кириченко – по-настоящему народная артистка, ведь её композиции знает и любит украинский народ. Песни исполнительницы живут и сегодня, а значит, живёт и память о талантливой певице.
Источник
Раїса Опанасівна Кириченко (14.10.1943 – 09.02.2005) – знаменита співачка, Народна артистка України (1979), повний кавалер ордену княгині Ольги, лауреат Шевченківської премії, Герой України, Берегиня української пісні, гордість нації.
У світлий день християнського свята Покрови Матінки Божої – 14 жовтня 1943 року у селі Корещина Глобинського району в родині фронтовика Панаса Коржа та його дружини Марії народилася донечка Рая. “Сім`я була величенька – писала Раїса Кириченко, батьки, чотири брати та я… Тато з мамою жили дружно, були гарною парою, удвох журилися, співали і танцювали, то ж було кого послухати і навчитися добра”.
Змалку дівчинка Рая трудилась – років три або й чотири пасла влітку сусідську корову Красавку, носила татові обіди: “Черствий окраєць хліба з часником для мене найсолодшим був сніданком”. Вміла все: копати, сапати, пасти, косити, доїти і завжди любила співати: ще маленькою брала батькову гармошку, вилазила на вишню – грала і співала голосно, щоб було чути на все село. У мріях маленька Рая уявляла себе артисткою. Першу співочу практику Раїса Кириченко пройшла у Землянківській школі, в громадському житті якої приймала активну участь. Була щаслива, що пісня так вільно ллється з її грудей, що так слухають її, так аплодують дзвінкому голосу. Здавалося, цьому голосу було затісно в шкільних стінах, він виривався на волю, на широкий простір. Вірила, що неодмінно стане співачкою, буде виступати на великих сценах і слухатиме її не гурт малят, а багато солідних дорослих людей. Вже почала їздити з концертами по селах, виступала в клубах, і завжди за кулісами з нетерпінням чекала, доки оголосять: “А тепер перед вами виступить Раїса Корж”. І всі шепотітимуть: “О, яка вродлива! А голос!” Першою її піснею була російська “Вижу чудное приволье”. Голос високий-високий і тоненький. Людям подобалось, бо чула схвальні слова: “Таке мале, а таке голосисте”.
Було їй 14 років, коли перша втрата з поминальною вечерею і свічками увійшла в їхню хату: загинув на службі в армії старший брат Сашко. Здається, то було перше в селі після війни таке лихо, коли на службі загинув молодий хлопець. Люди вже відплакали-відтужили всі похоронки, що приходили після того, як були вигнані фашистські окупанти з села, почали загоюватися рани війни, і ось знову. Тужило за братом усе село, похоронка нагадала і вдовам, і сиротам їхні недавні сльози. Потім смерть тата, важка робота: пасла в колгоспі телят, у 16 років ходила на ферму підміняти доярок, які йшли у відпустку або хворіли. Тричі на день по 12-14 корів видоювала. За один раз через дитячі руки проходило три повні бідони молока! Або й більше… Але і тут Раїса співала – на фермі дівчата створили хор доярок.
Життя перемагало, прийшла юність, чекала чогось нового, незвичайного, співоча душа рвалася до вершин. І тут доля щиро усміхнулася Раїсі. Красива, ставна, співуча дівчина привернула увагу професійного музиканта Павла Оченаша, а свято пісні у с. В.-Кринки стало для Раї Корж відправною точкою у світ мистецтва. Керівник народного хору Кременчуцького автомобільного заводу КрАЗ Оченаш П.Ф. запросив її працювати у колективі. Це була перша співоча школа, перші сходинки до слави.
У січні 1961 р. співачка стає солісткою народного хору Кременчуцького автомобільного заводу під керівництвом Павла Федоровича Оченаша. Вже з червня 1962 р. працює у професійному колективі – Полтавському жіночому хоровому театралізованому ансамблі “Веселка”, концертмейстером та баяністом якого був Микола Михайлович Кириченко. Піснею Бог освятив їхнє світле й чисте кохання. Цього ж року сталася трагедія – пішов з життя батько співачки.
У листопаді 1962 р. Раїса Опанасівна переїздить на роботу до вокально-хореографічного ансамблю “Льонок” при Житомирській філармонії (у свій час заснований А. Авдієвським), яким керував знаменитий композитор Анатолій Пашкевич, пісням якого Раїса Кириченко дала крила і які назавжди увійшли в національну пісенну скарбницю – “Степом, степом” на слова М. Негоди; “Синові”, “Тиша і грім” на вірші В. Симоненка, “Мамина вишня”, “Моя Волинь”, “А мати ходить на курган” Д. Луценка. А 15 грудня 1963 р. Раїса Опанасівна та Микола Кириченко одружилися.
У травні 1967 р. Раїса Кириченко стає солісткою вокально-хореографічного ансамблю “Веснянка” Херсонської філармонії, а вже з січня 1968 р. – солісткою Черкаського народного хору – А. Пашкевича призначили керівником цього колективу, і він запросив Раїсу та Миколу в Черкаси. Незважаючи на приховану неприязнь та заздрість деяких учасників хору, вона стала провідною солісткою. Її величності українській пісні віддавала всю себе, її вона не виконувала, а творила, не забувала ніколи маминої настанови “ – не співай пісні, які ні про що. Вибирай ті, що западають в людську душу!” Працювала, не покладаючи рук, разом із Миколою підготували чимало програм, які записувала з Оркестром народних інструментів радіо і телебачення під керівництвом В. Гуцала, з Естрадно-симфонічним оркестром радіо і телебачення під керівництвом Р. Бабича, з духовим оркестром України, створеним В. Охріменком. Чимало програм створили на телебаченні, студії “Укртелефільм”, там же були зняті перші фільми про неї та її творчість. Так у нелегкій, але радісній праці приходило визнання.
У травні 1973 р. Раїсі Кириченко присвоєно звання “Заслужена артистка України”. 1979 р. співачці присвоєно звання Народної артистки України. У лютому 1986 р. Раїсі Кириченко присуджено Державну премію України імені Т. Г. Шевченка.
З Черкаським хором об’їздила всю Україну, Білорусію, Середню Азію, частенько жили у холодних готелях і навіть місяцями у плацкартних вагонах (купейні були вже розкішшю). Рятувала тільки безмежна любов до пісні. У складі різних делегацій гастролювала в Європі (Німеччина, Польща, Болгарія), Америці, Канаді. Там зрозуміла дивовижну властивість – навіть не знаючи мови, кожна людина будь-якої національності розуміє її. Множилася слава співачки, унікальний голос Раїси завойовував світ. На концертах Черкаського хору її сольні номери перетворювалися на міні-концерти, їй писали захоплюючі листи, її любили.
Праця в Черкасах набирала обертів, записувалось багато пісень. Маючи вже значний сценічний досвід, співачка при Черкаській філармонії створює спочатку гурт “Калина”, потім “Росава”, у яких виступає солісткою. Її пісні змушували відкладати всі справи і слухати їх, як власне одкровення, згадувати свою матусю, а багатьох і задуматись. Одержували, дякуючи їй, нове життя і народні пісні – українська пісня у її виконанні підкорила своїм голосом весь світ. Перша закордонна поїздка Раїси була до Америки (1983 р.) у часи “холодної війни”, але й тоді вона зуміла завоювати серця американців українською піснею і навіть стала почесним громадянином міста Балтимор. А коли звучить українська пісня – є й Україна – вважала співачка. Потім були: Алжир, Туніс, Філіппіни, Монголія, Європа, пізніше тричі побувала в Канаді, півсвіту об’їхала і скрізь слава великої співачки супроводжувала її, вкриваючи квітами і шаною. Але в яких краях не співала б Раїса Кириченко – бачила перед собою рідну матір, поле з піснею небесної пташки жайворонка, своїх односельців.
Звісно, з такою безмежною славою, як згадує співачка, тісно стало у колективі, були невдоволені, може комусь і заважала, тож коли у 1987 р. з ансамблем “Росава” приїхала на концерти до Полтави й одержала запрошення від тодішнього секретаря обкому партії Ф. Моргуна переїхати на свою батьківщину. Тут в березні 1987 р. створила ансамбль “Чураївна”. “За рік об’їздили мало не всю Полтавщину, – згадує співачка, – І ніскільки не шкодую. З якими людьми довелося зустрітися, які концерти відбувалися! Пережити таке єднання співачки із слухачами дано далеко не кожному артистові. Стомлені, зморені поверталися у холодні готелі, але в душу нам світили радістю людські очі… Ніколи мені не дарували стільки квітів, короваїв, вишитих рушників… Це була дяка за пісню”.
Але ніхто не знає, що відбувається за лаштунками сцени, які дороги, покриті льодом чи снігом потрібно проїхати, у яких холодних готельних номерах чи вагонах жити, їсти консерви й оселедці, після яких печія неймовірна. А скільки разів у дорозі відбувалися майже трагічні пригоди і тільки Бог рятував її та супутників від смерті. “А концерти – один за одним, без перепочинку. І мусиш усміхатися, розкривати перед людьми душу своєї пісні, бути щирою, бо фальш слухачі одразу розпізнають”.
Підвищуючи свій музичний рівень, навчалась у Харківському інституті мистецтв ім. І. Котляревського на диригентсько-хоровому факультеті, удосконалювала розуміння суті природного хорового співу, відчувала красу звучання, хорову ансамбльовість. Останній хоровий іспит у 1989 році пройшов успішно – його Раїса Опанасівна складала з народним хором “Калина” Полтавського педагогічного інституту ім. В. Г. Короленка, яким керує заслужений діяч мистецтв України Григорій Левченко.
Коли Україна стала незалежною, відчула необхідність відтворити духовність, завжди притаманну українському народу, національне мистецтво, рідну мову. Писала: “Нас, українців, у державі більшість, ми титульна нація, тож і повинні державною мовою мати рідну. Щодо цього не мають виникати жодні питання. Так дано Богом. І не наша вина, що її часто забороняли, упосліджували, відкидали на периферію життя”. І зазвучали на весь світ пісні: “Звучи, рідна мово” на слова А. Демиденка та композитора О. Семенова, “Маруся Чураївна” В. Міщенка, а також ще одна пісня про Марусю Чурай М. Луківа та О. Морозова. Їй здавалося, що бачить перед собою її, Марусю Чурай, з довгою косою, темними очима, ніжну, як мавка. З ансамблем “Чураївна” створила програму “Пісні Марусі Чурай” для українського телебачення. Ця програма мала неабиякий успіх.
З вересня 1994 р. співачка працювала викладачем відділу співу Полтавського музичного училища ім. М. В. Лисенка.
Далі був важкий період (з листопада 1996 р. по березень 1997 р.) у житті співачки – її життя висіло на волосинці (тяжка хвороба нирок). Уже мало хто й вірив, що вона виживе. Від’їзд до Німеччини, довгі місяці радикального лікування… Але любов до пісні повернула співачку на сцену – нові пісні, нові сторінки життя.
Влітку 2002 р. стараннями Раїси Кириченко в її рідному селі Корещина було збудовано церкву і відремонтовано сільську школу, яка отримала статус середньої (щоб дітям не доводилося ходити у старші класи в сусіднє село), відкрито дитячі ясла та дитячий майданчик, відремонтовано сільський клуб. Цими перетвореннями у рідному селі з її участю співачка була більше задоволена, ніж іншими своїми успіхами й нагородами. У своїй книзі “Я козачка твоя, Україно” пише: “Та чи не так і мусить бути? Спочатку митець іде до свого визнання, здобуває авторитет, а потім віддає борг тому селу, де народився і зробив перші кроки в царині мистецтва… Шкодую, що не змогла цього зробити, коли жила мама. Як би вона раділа! Тому вважаю, що всі нові перетворення в селі – це й пам’ять про мою матусю”. Думала співачка і про те, що наш дім – “не тільки своя хата, подвір’я та город, а й село, зрештою, вся Україна. Хто її прибере, прикрасить, зробить охайною – хто, коли не ми, її сини і дочки?” … Тоді ми всі з гордістю скажемо: “Я живу в Україні!” Усією душею вболівала Раїса Кириченко за українське село, колиску нашої духовності, відчуваючи зв’язок – буде село, буде й пісня, обряд, ритуал, якщо шанувати та підтримувати селянина за його вірність землі. Тому-то багато співала про село і маму, про буденне життя людей, їхні радощі і болі. Навіть із сучасних пісень вибирала ті, що ближче до людської душі, жила клопотами і проблемами села звичайних людей, не рубала свого пракоріння, не забувала маминої науки: “Ніколи не співай пісень, які ні про що. Вибирай ті, що западуть у людську душу. Інакше співатимеш задарма”. Раїса так і робила, відчуваючи за собою підтримку мами та відповідальність перед своєю великою родиною. Якщо випадали вільні дні, на крилах летіла до неї, намагалася полегшити її життя, підставити своє плече. На час відпусток мама і рідна хата заміняли їй усі курорти і всі моря. Відпустку прагнула брати влітку, щоб провести її з мамою у рідному селі. Коли далеко пізніше до неї потрапила пісня композитора Анатолія Пашкевича на слова Миколи Томенка “Мамині руки”, – побачила в тій пісні не тільки маму, а й усіх жінок України, їхню важку долю, співала по-особливому проникливо.
3 березня 1998 р. співачці вручили Орден княгині Ольги ІІІ ступеня, через рік – ІІ ступеня і в березні 2001 р. – І ступеня. А в жовтні 2003 р. Указом Президента України присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави.
9 лютого 2005 року не стало Раїси Кириченко. Попрощатися з нею у будинок Київської Національної філармонії прийшли тисячі людей, а потім її повезуть додому – в Корещину, як вона і заповідала. Її поклали вічно спати поряд з матусею.
Друзями вірними і щирими залишились і по цей день Володимир Пащенко, Микола Ляпаненко, Олексій Чухрай, стараннями яких відкрито музей Раїси Кириченко у Полтавському державному педагогічному університеті імені В. Г. Короленка. І віриться, що постануть і пам’ятники славетній співачці на її рідній землі.
Вона продовжує себе у багатьох тих, кого вчила співати, це і Наталка Шинкаренко з Градизька, учні музичного класу Землянківської школи, що своїми голосочками вдячно славлять Раїсу Панасівну. Це і хор “Калинове гроно” – учасник і переможець багатьох конкурсів, концертів.
Щороку 14 жовтня Землянківська школа гостинно запрошує шанувальників творчості Р. Кириченко на пісенне свято “Голос рідної землі”. У жовтні 2006 р. в стінах школи відкрито світлицю Раїси Кириченко.
Отака вона була, наша Раїса – справжня українка! І якби не Доля, що сказала – “зупинись”, якби не важка і затяжна хвороба та передчасна смерть, скільки хороших і всеперемагаючих пісень заспівала б вона своїм прекрасним, як поцілунок Бога голосом. Вся Україна боролась за її видужання, хто як міг. Пам’ятаю, почула, що Раїса Опанасівна у важкому стані знаходиться в Інституті урології, потрібне лікування у Німеччині. Саме їхала до Марії Миколайчук в автобусі і плакала від розпачу. А потім подумала: можна ж організувати благодійний концерт на допомогу великій співачці! Запропонувала Марії і Ніні Матвієнко свою ідею і почалася підготовка. Директор міського Будинку вчителя Мельник Л. Ф. без вагань згодилася на наше прохання, мій чоловік, Іван Микитович зі своїми учнями гуманітарного ліцею Національного університету ім. Тараса Шевченка приєднався до роботи. Крім тріо “Золоті ключі” (нар. артистка України Н. Матвієнко та тоді засл. артисток України М. Миколайчук та мене, В. Ковальської) ми одержали згоду подружжя Харченків (народного артиста України О. Харченка та його дружини, засл. артистки України В. Харченко (нині покійної), виступала народна артистка України Алла Кудлай та ще багато артистів. Це був перший невеликий внесок в оплату лікування Раїси Кириченко за кордоном. А потім люди допомагали, як могли. Відбувся благодійний концерт у палаці культури “Україна”, де мій чоловік теж брав активну організаційну участь, забило у дзвони радіо голосом Емми Бабчук і тоді з усіх куточкув України пішли гроші на її лікування. Після важких поневірянь по лікарнях співачка ще зуміла записати декілька альбомів своїх пісень, записувала мудрі і глибокі за змістом інтерв’ю на радіо, відбула великий сольний концерт у палаці культури “Україна”, куди запросила і моє тріо “Золоті ключі”, зуміла усім щиро подякувати за допомогу, нікого не забула і пішла “за межу”, красива і сильна духом Чураївна. Вона усім серцем любила свою землю і вірно служила Україні. Слава їй у віках!
Источник